<< Главная страница

Роксоляна



Категории Осип Назарук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I. Страшне весiлля Не знаєш ранком, Що буде вечерком. Народна приповiдка Було то в гарячий лiтнiй вечiр 1518 р. Золота велика звiзда дня помалу заходила в найбiльший став Подiлля, що в блискучiм озерi свiтла лагiдно шелестiв м'ягкими хвилями води. Вона, мов цариця, лагодилася до сну на своïм м'ягкiм пурпуровiм ложi. За ставом виднiли темнi окопи й бiлi стiни Рогатина та спокiйна лента тихоï рiчки Липи. В такий час iз-за синьоï смуги лiсу показалися чотири вози на порошнiм шляху, що провадив зi Львова до Рогатина. На них ïхали весiльнi гостi. То старий Дропан, львiвський купець, ïхав з сiм'єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лiсовського — нароха при церквi св. Духа, на передмiстю Рогатина. Молодий Стефан Дропан, що вже вiд двох лiт любився в Настунi Лiсовськiй, не пам'ятався з весiльноï радостi. Вiн бiльшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього смiялися, що й так скорше не буде на мiсцi. — Не спiшися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком, — говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповiдку вiд свого свата, батька Настунi, який часом приïздив до свого брата, що був священиком при церквi св. Юра у Львовi. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобiднiше вiддаватися своïм мрiям про щастя. I не бачив i не чув нiчого, прiч своєï дiвчини коло себе, хоч ïï не було тут. Не бачив нi синявоï шати шалвiй, нi смiлок у тiнистих мiсцях лiсiв, якi переïздили, не бачив золотистоï iмли берiз, нi пахучоï м'яти, нi гнучкого ломиносу, нi яглицi, нi жовто- червоноï дiвини, нi холодку, нi копитника-стародуба, хоч iшов по них. — Йому тепер цвiте папороть... — говорили про нього весiльнi гостi, прихильно смiючись. А в його серцi цвiла й пахла любов. Вiн раз у раз згадував, як вона починалася i як перший раз побачив Настуню на подвiр'ю церкви св. Юра у Львовi. Вiдтодi життя було для нього одною смугою свiтла, запаху й музики. I боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб вiн женився з понадянкою. Мав для нього на примiтi багату дочку свого спiльника в торговлi. А й сiм'я Настунi, яка належала до старих священичих родiв, дивилася нерадо на ïï подружжя з сином крамаря. Подобалося ïй його багатство. Вiдпихало те, що вiн крамар. Але, кiнець кiнцiв, якось погодилися. Як же далеко було молодому Стефановi до мiста, що вже виднiло перед ним, i до невеличкого дому на березi тихоï Липи бiля церковцi св. Духа. А там ждали на них, бо все було приготоване до весiлля. Весiльнi гостi з'ïхалися вже, й гамiрно було вiд молодi i старших. Брат хазяïна о. Iоан Лiсовський найдовше опирався подружжю Настунi зi Стефаном. Бо мiж церквою св. Юра й сiм'єю Дропанiв провадився довгий судовий спiр за якийсь грунт, i о. Iоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер виïхав скорше зi Львова, щоб не ïхати разом з безбожним крамарем, котрий провадив судовi спори з домом Божим. I, крiм того, урядив ще одну демонстрацiю, — вiн хотiв бути на вiнчанню своєï братаницi. Але не хотiв, щоб старий Дропан мiг чванитися, що вiн, о. Iоан, приïхав нарочно на те весiлля! Для того вишукав собi якiсь церковнi дiла у львiвського владики до Кам'янця на Подiллi, щоб тiльки буцiмто по дорозi бути на весiллю братаницi. Це розголосив iще у Львовi. Тепер сидiв зi своïм братом i з iгуменом недалекого василiянського монастиря в Чернчу, о. Теодозiєм, в садку бiля парохiяльного дому, при деревлянiм столику, в тiнi лип. Перед ними стояли три глинянi горнятка, глечик кислого молока, хлiб i масло. — Ïж i оповiдай, що нового, — говорив до нього о. Лука. — Вiд чого тут починати? — журився о. Iоан. — Вiд справи нашоï церкви, — сказав поважно iгумен Теодозiй. — Авжеж, — вiдповiв о. Iоан. Хвилину подумав, взяв шматок житнього хлiба, насмарував маслом i, поклавши його знов на деревляну тарiлку, почав: — Нашу святу церкву дорешти розорили i одолiли латинськi гiєрархи та й панують над нею. А нашi крамарi ще й собi шарпають ïï, не стерпiв, щоб не додати. — I врата адовi не одолiють ïï, — замiтив побожно iгумен Теодозiй. — Так, так, — вiдповiв о. Iоан. — Але щораз бiльше важко стає дихати. Гордiсть, лакiмство, нечистоту, обжирство й пиянство — всi без винятку грiхи головнi бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою. I Господь не виводить ïï з чужого ярма!.. Львiвський священик гiрко усмiхнувся. На се сказав о. Теодозiй: — Бо й ми не без грiхiв. Особенно нищить нас оден головний грiх. Це лiнивство. Iз-за нього ми так покутуємо. Бував я в свiтi, мiж чужими людьми, бував у Єрусалимi, i в Антiохiï, й на Святiй горi Афонськiй. Але нiде не бачив, щоб iншi люде так мало прикладалися до книг, як нашi. I тому вони не умiють боронити своєï церкви перед нападами ворогiв! — Ти все своє, отче iгумене, — замiтив о. Лука. — А я тобi не раз казав i тепер кажу, що воно троха так, а троха iнакше. Бо де тих книг взяти? I за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священиковi в нинiшних дорогих часах! Церковнi землi загарбали старости й ксєндзи. Татарськi напади дихати не дають. I нiхто ними не журиться! Якось сього року ще не було ïх тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожiв i раз у раз дальше убожiє. Мiщанство теж, бо шляхта бере торговлю в своï руки, хоч кричить, що це ïй не до гонору. А наших священикiв вже тут i там навiть на панщину гонять! I де ïм голова до книг?! Настала прикра мовчанка. Отець Iоан, що мав ïхати до Кам'янця, занепокоïвся на вiстку, що є вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат як знає щось бiльше про се, то скаже йому перед вiд'ïздом. А о. Лука вiдiтхнув i говорив дальше: — От возьмiть, наприклад, мене! Кажуть, що вiддаю дочку за багача. Але голоï ïï не можу вiддати. А кiлько мене коштує це весiлля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. I в що ïï одягти? I за що? Знов помовчав i тягнув, бо перед братом i своïм приятелем iгуменом не мав таємниць: — А що коштує весiлля! Навiть така дурна щука коштує 2 грошi, короп ще бiльше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камiнь цукру 150, а камiнь перцю 300! А де байберка, а брокатовi кафтани, а кiндяк, а чинкатори? Бо й я та й моя жiнка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче iгумене, масте одну реверенду й не турбуєтеся тим всiм! — Ти щось, як крамар, розговорився, — замiтив брат.Аж так скоро вiдбилося на тобi нове посвоячення? — Вибачайте, — сказав о. Лука. — Але якби вам так уже вiд мiсяця жiнка про нiщо iнше не говорила, як про потрiбнi ïй адамашки й фаландашi, то й ви так сим накипiли б, що мусiли б перед кимсь пожалiтися! — От, дякуй Богу, що одну дочку маєш, та й тоï позбудешся завтра, — сказав брат. — Таж дякую, — вiдповiв о. Лука. — Але чого ти так завзято хотiв ïï випхати за якогось убогого чоловiка? Щоби клепала бiду, як клепле ïï батько? Га? На те сказав iгумен: — Гнiвайтеся або як собi хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин — i журби за весiлля, та придане, та фаландашi, та й байберки, та всю ту мiрську суєту, — то й боротьбу з латинством ми видержали б! А земленьки наша церква ще вiд князiв наших i народу має стiльки, що будуть ще сотки лiт брати — i вистарчить для нас! Тут не в сiм дiло, а в тiм, що ми до боротьби з латинством не маємо тоï зброï, котру має воно! Правду кажу, як все, але ви ïï не хочете бачити! Тут iгумен звернувся до хазяïна дому i з жалем сказав: — Нехай Бог дасть щастя дитинi твоïй на тiм шляху, на який вона ступає. Але чи не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби так пiшла в монахинi? Ой придалася б та дитина нашiй гоненiй церквi. Бо має великий розум. Та ви даєте ïï тому, котрого не любите! Мало маємо ми монахинь зi священичих родiв наших та з панських. А у ляхiв навiть магнати за честь собi мають, коли з ïх роду в монастир пiде панна. Ось чим вони нас побивають! I тому народ ïх так шанує ïх костел, бо пошану вiд верхiв до костела бачить. А ми до сладостей мiрських, як мухи до патоки, липнемо! Та й така нас i доля в тих сладостях жде. В гiркiсть обертається сладiсть мiрська. Порохнявiє сила наша, i миршавiє наш нарiд, а поратунку нiзвiдки! Ситуацiя зробилася страшно прикра. Але iгумен не звертав на се найменшоï уваги i говорив дальше: — Давав той народ на церкву нашу, дає i буде давати! Але рiдко це трафиться, щоб було кому правити тим, що вiн дає! I народ се бачить, бо ще зовсiм не ослiп. Та й не тiльки наш народ бачить, але й сусiди бачать се. Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогiв — це пуста пiсонька. Бо правдою єсть, що i вони були б у нашiй церквi, якби ми самi та iнакше дбали за неï. Ось де правда! I не минути нам Божоï кари за те, що правду закриваємо! Нiхто не мине тоï кари. Прийде, бо ми ïï взиваємо не вiднинi! Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб вiдповiсти. Але перед ворiтьми заскрипiли вози Дропана, й весiльне товариство почало вискакувати з них i прямувати в сад. Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад i церковцю св. Духа, що й досi стоïть на тiм самiм мiсцi, i парохiяльний дiм при нiй, i тиху ленту Липи, i великий став, i лани золотоï зрiлоï пшеницi, що усмiхалася до неба синiми квiтами волошки й немов очiкувала на серп. Всi присугнi подивилися неспокiйно на небо, лякаючись заграви. Але вона горiла на заходi. В кривавiм блеску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зi своïм щастям у душi. Вiн очима живо шукав своєï Настунi. Знайшов ïï в садку, в товариствi двох подруг, дуже зацiкавлену розмовою про щось. — Над чим так радите? — запитав весело, пiдбiгаючи до своєï судженоï. — Не скажемо! — вiдповiла за неï ïï подруга Iрина. — Не можемо сказати, — поправила ïï Настуня. — Завтра довiдаєтесь! — докинула друга дiвчина. — Та скажiть, скажiть, — просив м'ягким голосом Стефан. Дiвчата давалися просити. Нарештi Настуня, переглянувшись очима зi своïми подругами, втаємничила Стефана: Iрина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вiнчанням виворожила ïй будучнiсть! — Тiльки батьковi про це нi словечка, бо дуже гнiвалися б! — сказала Настуня. Стефан прирiк мовчати. Старий Дропан i його жена привiталися по звичаю з панотцями, й вiн вiдразу почав: — Господи! Як же здирали нас по дорозi! Всего десять миль уïхали ми, а платили i мостове, i гробельне, i перевозове, i пашне, i ярмарочне, i торгове, i помiрне, i штукове, i вiд повних возiв, i вiд порожнiх, i на обидвi руки, i на одну! Драча й лупежество такi, що й пiд турком не гiрше! — Хто ïде на весiлля, той не торгує, — не стерпiв о. Iоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють i другу ланиту. З мiсця вiдтявся: — Не знати, панотче, що бiльше богоугодне: чи по дорозi на весiлля робити дiло, яке трапиться, чи ïхати за дiлом i по дорозi вступати на весiлля... Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усмiхнувся, о. Iоан не вiдповiв нiчого. Старших весiльних гостей запросив о. Лука вiдiтхнути поки що в садку. А молодшi щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пiшов шукати за Настунею i привiтатися з ïï матiр'ю. Отець Лука вийшов до коней не тiльки як хазяïн, але й як знавець. В гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумiвся на конях так, що тiльки оком кинув, i вже знав ïм вартiсть i цiну. Молодий Стефан знайшов Настуню в крузi подруг, котрi товпилися на другiм кiнцi подвiр'я бiля молодоï циганки, що хотiла ворожити молодiй. Якась тiтка Настунi горячо противилася тому, кажучи, що перед самим весiллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз: — Тiточко! Адже Бозя могутнiша вiд ворожки! — Так, так! — пiдтягали за нею ïï подруги, а найбiльше ïï приятелька Iрина. — Що Бозя дадуть, те й буде! Стефан сягнув у карман i знебачки сипнув на ворожку жменю дрiбних грошей. Се рiшило справу. Настуня кинулася радiсно до нього i взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила ïï за лiву руку й почала вдивлятися в неï. Тiтка вже не противилася, в напруженню очiкуючи. Ламаною бесiдою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi: — Твоя чоловiк багата, ах, яка багата. Дуже багата!.. — Ото виворожила! — сказала одна з подруг. — Та все ми всi знаємо! — докинула друга i глянула на Стефана. Вiн спустив очi й увесь запаленiв. А ворожка говорила дальше: — В перлах i фарарах ходити будеш... Й адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю твоïм, а бiленькi шовки на нiженьках твоïх, а червона кровця на рученьках твоïх... Ладан i кубеба у кiмнатах твоïх... А ïсти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкi сорбети... А мати будеш двох синiв, як Єва... i два весiлля, а одного мужа!.. — Ха-ха-ха! — засмiялися подруги. — Тiточко, тiточко! Аж два весiлля i одного мужа! Як же се? Тiтка Катерина вiдповiла: От верзе! Пiдняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила ïх. Стефан весь час журився тим, вiдкiля вiн возьме аж таких багатств. Циганка вдивлялася досi спокiйно й немов з насолодою в бiленьку рученьку Настунi. Нараз, немов збентежена смiхом дiвчат, що перервали ïй ворожiння, дуже споважнiла й iнакшим, суворiшим тоном голосила свою ворожбу: — Далека дорога без мостiв, без шляхiв... По чорнобиллю, по твердiм корiнню... де цвiтуть шалвiï i божiï ручки... де сон-трава синiє... де горить горицвiт... де повзе дурзiлля й перекотиполе... перекотипол-ле... перекотипол-л-ле!.. Урвала, немов в екстазi, захлистуючись, як вiд води, i кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потiм глянула глибоко в очi молодiй i, навiть не звернувши уваги на Стефана, поспiшно вiдiйшла. Оглянулася ще кiлька разiв за Насiунею i зникла за ворiтьми. Всiм, що остали, зробилося но ïï вiдходi якось нiяково. Стара тiтка Катерина заговорила: — То, дiти, все так ворожать дiвчатам перед вiнчанням, що буде багата, дуже багата, що поïде в дорогу, далеку дорогу, що матиме синiв, що буде ïй i весело, i сумно, от як у життю буває. Настуня на те усмiхнулася й заспiвала: Он втоптана дорiженька, Посипана маком! Та чи гаразд менi буде За тим одинаком?... I незначно притулилася до Стефана. Ïï веселiсть удiлилася й йому. Вiн заяснiв на обличчi й вiдповiв ïй веселим тоном: Ой втоптана дорiженька Горi мочарами! А хто ïï так втоптав, Любко, вечорами?.. — Ти, ти, ти! — сказала приязно Настуня й повела його до матерi. За ними барвистою струєю ринула молодь в кiмнати, бо надходила нiч. А мала се бути остання нiч Настунi в ïï рiднiм домi i — одна з останнiх на рiднiй землi. Вона немов прочувала се. I якось докладно оглядала свою скромну, дiвочу кiмнатку, одиноке вiкно котроï виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свiй слюбний одяг i своï рiчi, якi мала забрати до Львова. Деякi вiдкладала, щоб забрати ïх при слiдуючiм побутi в Рогатинi. Мiж вiдлеженими рiчами були й двi повiстi, якi перечитала найменше двадцять разiв: Повесть о Китоврась i Повiсть дивна о царi Соломонi. Заснула пiзно i тiльки пiвсном. I снилось ïй, як хтось спiвав уривки весiльних пiсень: Благослови, Боженьку Першу дороженьку! Ми йдемо на барвiнок, Настуненцi на вiнок... Зiленька насадила Тонкого, високого, Листоньку широкого... Хоч Настя була веселоï вдачi, але ся переломова хвиля в ïï життю настроювала ïï так поважно, що встала як у памороцi. Якась неозначена дрож розкошi й страху, дивноï боязнi перед чимсь невiдомим наповняла все ïï єство. Рух весiльних гостей ще збiльшував ïï неспокiй. Успокоïлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсiм одягнена до слюбу. Вiнчати молодят мав о. Iоан, стрик Настунi зi Львова. — Вже було з полудня, як вийшли з дому й попрямували до Церковцi св. Духа. В хвилi, коли Настуня з дружбами станула на першiм деревлянiм схiдцi церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першiй хвилi нiхто з учасникiв весiлля не здавав собi справи. Вони тiльки почули оподалiк крики. Уриванi, проразливi крики. Всi занепокоïлися й заметушилися. Та й почали iнстинктивно оглядатися за мiсцем укриття. Втiм скричав хтось: — Татаре йдуть! — Алла-гу! — залунали дикi крики вже в улицi i з бокiв. Весiллє вмить розлетiлося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди мiг. Хто в сад, хто мiж будинками, хто в шуварi недалекоï рiчки Липи. Настуня вискочила з-мiж своïх дружбiв i хопилася свого судженого. Хвильку обоє стояли перед створеною й освiтленою церквою, мов задеревiлi. На хвильку пустилися йти в церкву, мов пiд опiку св. Духа. А потому вибiгли й пустилися бiгти в сад. Але вулиця була вже заповнена татарськими ïздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густi гриви й хвости ïх негарних коней, бакематiв, досягали землi. Багато весiльних гостей було вже в ïх руках — на арканах. На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пiшки. Рев худоби долiтав :i цiлого передмiстя. Тут i там блимала пожежа. То татаре пiдпалювали виграбованi доми передмiсть Рогатина. Мiста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб i биття в дзвони, мов на пожар. Пiд навалом жаху Настуня зiмлiла i в своïй бiлiй слюбнiй сукнi з вiнком на головi впала на порошнiй дорозi. А Стефан прикляк бiля неï... I свiт затьмився обоïм. II. Ой битим шляхом килиïмським, ой диким полем ординським... Там в долинi огнi горять, Там татаре полон дiлять... Один полон з жiночками, Другий полон з дiвочками... З народноï пiснi Настуня почула, як хлюпнули на неï студеноï води. Пробудилася й вiдкрила очi. Хвилю не розумiла зовсiм, де вона та що з нею дiється. Над нею нахилилися двi постатi з чорними, скiсними очима, малими вусиками й вистаючими кiстками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настунi стиснув такий великий страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, пiвсвiдомий жах i неприємнiсть розливалися по всiм ïï тiлi i по очах, стискали гортанку, тамували вiддих. Перша ïï думка була, що вона в руках татар — татарська бранка i що тi пiвдикi постатi з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть. Вiдвернула вiд них очi. Тепер побачила, що лежала на якiйсь левадi, недалеко лiска. А бiля неï лежало або куняло в отупiнню багато молодих жiнок i дiвчат. Мiж ними пiзнала кiлька знакомих мiщанських дiвчат. Своєï подруги Iрини з Рогатина не бачила. Оподалiк лежали й сидiли мужчини, пов'язанi мiцними мотузами й ременями. Вiдразу пiзнала мiж ними свого Стефана. Вiн вдивлявся в жiночий полон. Чула, що очима шукає ïï. Рiвночасно думала над тим, що сталося з ïï батьком i матiр'ю, з ïï подругами, з ïï весiллєм... Мала вражiннє, що воно розбилося, як скло. Щезло, як сон. Рогатина теж не бачила. I вiн щез, як сон. Що буде з нею? Ся думка загорiлася в ïï головцi, як пожар, що зривається на криптi дому разом з першими лучами нового дня. Татаре ходили помiж полоненими, порядкували ïх, б'ючи тут i там батогами. Стони i крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок i товаришiв недолi. Вечерiло. Нiч затягалася нiжним серпанком таємничого смутку. В недалеких корчах заблимали мягким сяйвом свято-iванськi мушки-свiтляники. Вони свобiдно лiтали i свiтили. А десь далеко горiла пожежа. Татаре розпалили великi огнi. Видно, мусiли бути в бiльшiй силi й чулися безпечно. Свiдчив про се й численний полой, який зiбрали. В нiм було бiльше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали ïх. Настуня не розумiла, на чiм полягало се паюваннє. Бачила тiльки, що воно — припадкове. По небi почали блукати блуднi звiзди, метеори. Хвилями виглядали, як правдивий дощ. Вона весь час бажала собi одного: жити, жити, жити — за всяку цiну жити, хоч би в бiдi й пониженню, в татарськiй неволi! Бо свiт був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!.. Три роди свiтел що блимали на землi i на небi, надавали ïï першiй невольничiй ночi якоïсь таємничоï краси. А грiзнi й дикi татарськi обличчя зi скiсними очима й острими шапками викликали грозу невiдомого ïй, розкiшного жаху. В корчах чути було крики дiвчат i жiнок, над котрими знущалися дикуни. Уже тут зрозумiла Настя проклiн, який часом чула на базарi при сварцi перекупок: А брала б ти слюб на Дикiм Полi ординськiм!.. I пiзнала, що є щастя в нещастю: ïй поки що не грозило таке знущання, бо татарськi ватажки звернули вже на неï увагу як на цiннiшу добичу й лишили ïï поки що в спокою. Ранком зi сходом сонця рушив татарський табор разом з полоном у схiднiм напрямi. Полоненi мужчини йшли пов'язанi, а женщини тiльки пiд сильною сторожею. Хорих з переляку жiнок, якi не могли йти, повкидали в чорнi, обознi мажi i везли. Хорих мужчин убивали на мiсцi. Для того кождий навiть останками сил старався йти, поки мiг. Настуня йшла пiшки в гуртi молодих дiвчат. Йшла у своïм слюбнiм одязi. Тiльки вiночок загубила десь. Рання молитва до Бога успокоïла ïï. Якби не голод i сумнi личка товаришок, була б навiть весела. За плечима чула форкання коней татарськоï сторожi, котра час до часу заïздила iз бокiв та придивлялася дiвчатам. Притiм робила майже про кожду з них рiжнi голоснi уваги, яких Настуня не розумiла. Особливо докладно оглядала сторожа дiвочий полон, коли наближався до неï якийсь турок. Настуня мала мiж усiма товаришками недолi найспокiйнiше обличчя. Додумалася, що се надавало ïй поваги навiть в очах дикоï сторожi, яка, показуючи на неï ремiнними магаями, повторяла часто слово: Хуррем! Догадувалася, що слово Хуррем значить: або спокiйна, або безжурна, або весела. Не знала тiльки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки. I се було перше слово з мови грабiжних торговцiв живим товаром, яке запам'ятала собi.. Татаре досить часто ставали на коротенький час i злазили з коней, щоб дати ïм вiдпочити й перекусити. В той спосiб причiкували також на стада награбованоï худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тодi вiдпочивали й полоненi. Коло полудня, коли спека була вже велика, татаре зробили довший попас. Приготов/шлися до обiду. Настуня була дуже цiкава, як виглядатиме перший татарський обiд. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не дiстане ïсти, тiльки жiночий. Дуже хотiла покормити свого Стефана, але не бачила на те способу. А татаре розкладали своï казани й розпалювали огнi. Виймали з возiв награбовану муку й мiшали ïï з кiнською кров'ю, як на ковбасу, та кидали валки з тоï мiшанини к кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться, i кiльканадцять з них заставили до роботи. Вибирали, смiючись, молодих, у весiльних сукнях. Мiж ними знайшлася й Настуня, й одна польська шляхтяночка, яку iз-за ïï блискучоï сукнi татаре теж взяли за молоду. Вона пручалася зразу. Але по трьох ремiнних нагаях почала витривало мiсити муку з конячою кров'ю. Оподалiк зчинився крик. Там упала якась конина i здохла. Татаре з радiсним криком кинулися на неï й почали ïï шматкувати ножами. Всю падлину, опрiч м'ясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленiй водi. Пiну забороняли здiймати. А м'ясистий зад конини порiзали на бiльшi круги й поклали пiд сiдла. Настунi робилося недобре на вид усiх тих приготувань i ще бiльше на думку, що з сими людьми прийдеться ïй жити хто знає як — i як довго! Мимо голоду не могла й дiткнути ïх харчiв. А татаре лакомо заïдали падлину i ковбаси з кiнськоï кровi та муки. З бранок мало котра ïла. Татаре смiялися з тих, що не ïли, як з таких, що не розумiють, в чiм смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогiв нiби на шутки. По вiдпочинку табор рушив у дальшу дорогу. Наступного дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмакiв. Пила тiльки воду. I так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб ïï не посудили, що удає. I тому останками сил держалася на ногах. Та пiд вечiр упала — на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже рiвночасно попадали на шляху й деякi iншi бранки. Жара на степу була ще велика. Татаре здержали похiд... Напiвпритомна Настя чула, як дали ïй кiлька порядних батогiв, як ïï пiдняли й поклали в якийсь вiз, на твердi дошки. Очевидно, мусiли зразу думати, що вона удає перевтомлену. Батоги з сирiвця, з гудзами, були дуже болючi. Вилася й корчилася з болю вiд ïх ударiв, а твердi дошки ще бiльше придавали терпiння. Тiльки пiд головою почула щось м'якше, але з рубцями. Крiзь роздертi шлюбнi черевички дiткнула пальцями теж якоïсь твердоï матерiï. В гарячцi здавалося ïй, що се ризи з церкви св. Духа. Якась гаряча червень заливала ïй очi. Хотiла позбутися ïï й насилу вiдкрила ïх. I побачила щось таке, як про се спiвалося в народнiй пiснi: Одну взяли попри конi, Попри конi на ременi... Другу взяли попри возi, Попри возi на мотузi... Третю взяли в чорнi мажi... Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося ïй, що се домовина. I що в тiй чорнiй домовинi похоронена вся ïï ясна дiвоча минувшiсть. Запала в пiвобморок. В нiм чула, як ще болiли удари татарських батогiв на нiжнiм тiлi ïï. I пригадала собi, як перед кiлькома роками була тяжко хора. I як тодi так само пашiла ïï головка i все тiло, немов побите. I як мати ïï клячала перед образом Розп'ятого й офiрувала одиначку свою на монахиню, коли виздоровiє. Щойно тепер пригадала собi, як опiсля, коли вже Стефан старався о ïï руку, мати противилася тому. I як пригадувала обiтницю свою. Кров ударила ïй до голови. Тепер уже знала, що якби була послухала материнськоï волi, не була б пiшла страшним шляхом ординським. Бо навiть дикi татаре поважали монахинь i з пошаною вступалися ïм з дороги, називаючи ïх дiвчатами дивного Пророка джаврiв, що помер на хрестi. Монахинi могли свобiдно ходити до татарських таборiв i навiть брати для бранцiв молоко вiд татарських кобил. Якби була послухала матерi, була б тепер могла спокiйно йти мiж дику татарську орду зi спущеними вниз очима, зi збанком у руцi. А башi й аги татарськi були б iз забобонним страхом вступалися з дороги перед нареченою таємничого Бога джаврiв, що помер на хрестi. Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем — у чорних мажах татарських, що ïхали Дикими Полями в невiдоме мiсце i в незнану будучнiсть... Попала в стан пiвсну. Як довго була в такiм станi пiвсну, не знала. Чула тiльки, що кiлька разiв зливали ïï личко водою. А двiчi пробували якiсь, мабуть жiночi, руки заливати ïï молоком. Коли нарештi вiдкрила очi, побачила крутом себе безмежну й дику рiвнину, покриту полином i чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами. Зрозумiла, що опустила вже галицьку землю з ïï управними полями, гаями й лiсами. Опустила — назавше, немов щось шепнуло ïй. Гнiтучий жаль стиснув ïï грудь, i серце в нiй защемiло. Як оком сягнути, бачила кругом тiльки спеченi сонцем степовi простори, якi вже починали жовтiти вiд жари. Тiльки в балках i бiля солончакiв виднiли тут i там смуги якоïсь сiроï зеленi. Бiльше вiдчула, чим зрозумiла, що знаходиться на Диких Полях, на однiм зi страшних татарських шляхiв. Де саме була, не знала. Припускала, що на Чорнiм Шляху. Чорний Шлях, званий також Злим Кроком або Шляхом Незримим. Чорним називався вiн з рiжних причин. Ходило ним чорне нещастя, убийство, грабiж i чорна смерть — чума. Йшли ним столiттями чорнi вiд бруду орди монгольськi й почорнiлi вiд нужди бранцi-невольники. I земля тут з природи чорна, а татарськi конi, стоптавши траву, значили на нiй чорне пасмо переходу. Шлях сей iшов майже по тiй самiй лiнiï, по якiй i сегодня йде торговельний шлях до Одеси. Туди i колись давно йшов сухопуттям торговельний i воєнний шлях староукраïнських князiв. Татаре мали звичайно три дороги, якими в своïх наïздах розливалися по Украïнi, вибiгаючи спiльно з-над Чорного моря. Оден ïх шлях iшов волоським пограничем, другий серединою Подiлля, третiй Киïвщиною й Волинню. А всi вони лучилися в Схiднiй Галичинi. В серце ïï, у Львiв змагали всi навали татарськi, що плили як повiнь тими трьома шляхами. Волоський iшов проти Львова через Бучач i Галич, подiльський або кучманський через Теребовлю й Золочiв, волинський закручував на пiвночi i йшов проти Львова через Сокаль i Жовкву. Йдучи з трьох рiжних сторiн, змагали вони до одноï мети, до серця Схiдноï Галичини i впивалися в околицю Львова, мов три кривавi мечi в грудь людини. Кождий з тих шляхiв народ ще сегодня називає чорним i ще сегодня оспiвує трагедiï, якi дiялися на тих чорних шляхах татарських. Iз гори, з гори, з темненького лiсу Татаре ïдуть, волиночку везуть... У волиночки коса Золотоволоса — Щирий бiр освiтила, Зелену дiброву i чорну дорогу... В такiм самiм положенню, як оспiвана в народнiй пiснi волинянка, була й галичанка Настуня. Свiдомiсть, що знаходиться на страшнiм татарськiм шляху, була для Настунi чимсь iще страшнiшим, нiж сам той шлях, нiж свiдомiсть, що була в руках торговцiв живим товаром. Закрила очi. Але цiкавiсть мучила ïï й спонукала знов вiдкрити ïх та й оглянути страшний шлях, яким везли ïï в незнанi землi й незнану будучнiсть. Отворила очi й довго дивилася. Не був се властиво нiякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не рiжнилася вiд Дикого Поля. Тiльки вряди-годи зустрiчався на тiй полосi людський або кiнський кiстяк, ще рiдше слiди огнища, а бiля них порозкиданi костi й побитi черепи з горшкiв i людей. Тiльки далеко поза собою бачила чорнiючу смугу землi, стоптану копитами ординських коней. Не розумiла, чому в пiснi спiвається: Ой битим шляхом килиïмським... Бо се не був нi шлях, нi битий... Хiба били його своïми пораненими ногами бiднi бранцi — полоненi та копита некованих татарських коней. Онде йшли вони — татарськi бранцi — оточенi татарською сторожею. Помарнiлi, почорнiлi, ледви на ногах держалися. Здавалося ïй, що вони не видержать довше сеï подорожi в безмiрнiй одноманiтностi степу, виссаного жарким сонцем з останнiх сокiв — як серце ïï було виссане з надiï. Подивилася на своï ноженята, щоб побачити, чи не пораненi. Бо, може, прийдеться i ïй дальше йти пiшки... Щойно тепер запримiтила, що має тiльки оден слюбний черевичок на собi, i той подертий. Видно, мусiли роззувати ïï, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала. Невзута нiжка болiла. Придивилася ïй ближче. На нiй була кров, почорнiла, засохла... I ще побачила, що в чорних мажах, якими ïхала, були без ладу накиданi рiчi, головно жiночi, й усяка матерiя, очевидно, награбована. Гiрко усмiхнулася. Бо пригадалося ïй пророцтво циганки. Воно вже здiйснювалося, але зовсiм iнакше. Бо вправдi бачила пiд ногами адамашкову матерiю, але не було нi перлiв, нi фарарiв, нi бiленьких шовкiв. I кровцю мала не на рученьках, а на нiженьках... З тривогою пошукала на собi маленького срiбного хрестика вiд матерi, бо боялася, чи не забрали його. Вiн був. Засунула його набiк. Як же дорогий вiн був тепер для неï! Не тiльки як пам'ятка вiд матерi, але й як пам'ятка з тоï краïни, яку покидала — може, навсе. Перший раз у життю вiдчула дiйсну близькiсть того, хто помер на хрестi, замучений. Териiннє наближало ïï до нього. Кругом бачила також терпiння битих бранцiв, якi йшли пригнобленi на свою Голгофту. Мiцно притиснула хрестик до себе й успокоится. Тому хрестовi служив ïï батько. Iменем того хреста боролися на степах нашi козаки з татарами. Якась неозначена надiя на помiч, на свободу почала прозябати в ïï думках. Оглянулася на всi боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цiлий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем i вилискував тут i там зброєю своєï сторожi. I пригадалися ïй казки з дiточих лiт про те, як страшнi смоки й потвори поривають дiвиць i забирають зi собою, яких опiсля освободжують вiдважнi лицарi. Козаки! Козаки! — закричало щось в ïï душi. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. Й побачила далеко, десь дуже далеко — ряди постатей, якi скрадалися тихо, як тiнi, в напрямi табору. Не виглядали на татар. Чула се всiм серцем своïм. Якась безмежно глибока прихильнiсть i любов до них засвiтила в нутрi ïï душi. Побачила й кiннi вiддiли — козацькi, певно козацькi! Зiрвалася на чорних мажах i витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всi конi козацьких вiддiлiв — не мали нiг... Так... Вони ïхали на конях, якi не мали нiг... Зрозумiла, що це був злудний привид степовоï пустинi, який часто лучався на диких полях Украïни. Упала на вiз... Вiдвернула личко вiд матерiï, на котрiй спочивала, i соленi каплини заперлилися ïй з очей. Витиснула ïх заведена надiя. Пробувала здавити в собi жаль. Але не могла. А в тiм часi далеко, на Галицькiй Землi, у Рогатинi, хора мати Настунi, в тяжкiм горю своïм, на хвилю задрiмала при пораненiм батьку. I мала сполудня дивно виразний сон. Снилося матерi, що ïï Настя, дочка — одиначка, йде Чорним Шляхом килиïмським i Диким Полем ординським... Йде в своïй легкiй, слюбнiй, бiлiй сукнi... зелений вiночок згубила десь в степу... Йде попри дикi конi-бакемати, йде пiд батогами диких татар...Йде серед спеки степом бездорiжним... а пiт солений залива ïй очi, ллється в уста... I вже и неï жовкне личенько дiвоче, та темнiють очi синi як вода... А червона кровця з нiжок ïï спливає, на тверде корiння, на степове сон — зiлля краплями накрапляє... Настунина мати з плачем зi сну зiрвалась i до церковцi св. Духа зi своïм тяжким болем пошкандибала i Матерi Божiй свою бiдну Настуню всею душею в опiку вiддавала. А в тiм самiм часi далеко вiд неï, на Чорнiм Шляху килиïмськiм, на Дикiм Полi ординськiм молоденька Настя сердем материнську журбу вiдчувала, слiди ïï по хатi очима цiлувала, жаль в собi задавляла. Але здавити не могла. I плач потряс нею, як нагальний вiтер яблiнкою в садi над Липою, бiля церковцi св. Духа... Виплакавшися, зiтхнула до Бога i успокоïлася. На однiм з постоïв запримiтила Настуня якийсь неспокiй мiж татарською сторожею. Татарськi команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися мiж собою, висилали гонцiв. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека. На цю думку радiсно заблистiли очi Наступi, а в серцi розгорiлася надiя. Надiя на свободу. Як надiйшла нiч, не могла заснути. Бо цiлий табор не спав. Чути було в воздусi, що на щось заноситься. Задрiмала щойно по пiвночi, як Косарi вже високо пiднялися на небi. Як довго дрiмала, не знала. Збудив ïï тупiт кiнських копит i страшний крик. Намети татарського табору в однiм кiнцi палахкотiли ясним огнем. В його блеску побачила кiлька невеличких козацьких ватаг, що вiдважно вдерлися в татарський табор. Пiзнала козакiв по ïх лицях i шапках, по чубах тих, якi в метушнi й бою втратили шапки. Серце в ïï грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало. В таборi мiж полоненими пiднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де мiстилися полоненi. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин полупилася з ними. Вже чула виразнi оклики в рiднiй мовi: Рiж, бий невiру-бiсурмана! I здавалося ïй, що мiж полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на татар з люшнею вiд воза. Серце в нiй билося як пташка в клiтцi. Вже бачила, як вертає додому, як кiнчить перерване весiллє i як справджуються слова циганськоï ворожки, що матиме два весiлля, а одного мужа. Весь жiночий полон з дрожачим серцем слiдив вислiд боротьби. Полоненi дiвчата й жiнки сидiли тихо, як переляканi птицi, над якими б'ються шулiки. Тiльки тут i там якась вiдважнiша вимикалася в степ серед замiшання й iнстинктом кермована бiгла в напрямi, вiдкiля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену нiжку. Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили тоï частi табора, де був жiночий полон. Нараз Наступi похололо в серцi. Козаки почали подаватися... Вона ще не розумiла, що сталося. Невимовний бiль i жаль стискав ïй серце мов клiщами. Невже вони не освободять ïï? Невже й Стефан покине ïï? Козаки i з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно, вiдходили поспiшно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозумiти, що було причиною того всего. Щойно по довгiм часi, як козацькi ватаги вже ледви виднiли в блиску догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'ïздив бiльший татарський чамбул. Тепер i татарська сторожа з табора кинулася в значнiй частi в погоню за втiкачами. Як чорне гаддя, затемнiли на степу татарськi вiддiли. Козакiв уже не видно було. Нехай ïх Бог рятує! — подумала Настуня й хотiла молитися за них. Але увагу ïï вiдвернув прикрий крик. То оставша частина татарськоï сторожi добивала ранених козакiв i деяких полонених, перед тим виколюючи ïм очi й знущаючись над ними в страшний спосiб. Так закiнчився серед украïнського Дикого Поля оден з тих незлiчимих i страшних епiзодiв, одна з тих нiчних рiзанин, в котрих вiд вiкiв нiхто не просить i не дає пардону. А кривавi степи Запорiжжя знов мерехтiли спокiйно в раннiй iмлi, такi здоровi i свiжi, якби ïх щойно сотворила дивна рука Господня. Настуня в своïй глибоко вiруючiй душi думала весь час над тим, чому Бог дав ïй на цiлi днi наперед побачити козацькi вiддiли, перекиненi, може, на багато миль злудним привидом пустинi, а не дав ïй освободження. Думала й не знаходила вiдповiдi. I ще на одно не знаходила вiдповiдi, а саме на питання, чому дiти тоï землi, з котроï вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом i силою бiльшi вiд татар. Чому вони не женуть татар у неволю, але татаре ïх? Зi сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремiнних нагаïв i крики болю полонених не умовкали. Але жiночого полону не били. Навпаки. Щойно тепер дали сему полоновi можливий харч: ячмiнь, просяну i гречану кашу, приправлену кiнським товщем. Настуня зрозумiла, що кормлять ïх уже як свою власнiсть, яка представляє бiльшу цiну на торзi, коли добре виглядає. Вже чула в серцi, що не вирветься з неволi. I почала спокiйно придивлятися своïм власникам присадкуватим, з товстими черевами, широкими плечима, короткими шиями й великими головами, з узькими, чорними очима, короткими носами, малими ротами та з волоссям, чорним, як смола, i грубим, як конячi гриви. Розумiла, що прийдеться ïй стати невольницею або, може, жiнкою одноï з тих брудних потворiв, про якi ще вдома оповiдала ïй бабуня, що вони родяться слiпi, як собаки. Здавлювала в собi обмерзiння й дивилася в невiдому далечiнь. А уста ïï шептали молитву до Богоматерi. Татаре щораз дальше запускалися в безмежнi степи, йдучи в полуднево-схiднiм напрямi. А чим далi посувалися у глибину степiв, тим бiльше свобiдно почувалися й ïхали помалiше. Але в мiру як наближалися до своïх аулiв, щораз то частiше бралися до тресури свого жiночого полону, щоб заголюкати до останка своïх бранок i зламати в них усякi прояви ïх волi. В тiй цiлi, як лише котра прочуняла вiд утоми, казали ïй злазити з воза, прив'язували за шию мотузком до маж i так казали йти або й бiчи при возi. Здоровiших, у котрих можна було сподiватися сильнiшоï волi, тресували ще бiльше дико: таких брали на ременi за шию й попiд пахи та гнали попри конях. Ой, ще не все сказав Настунинiй мамi ïï виразний сон про долю ïï дочки!.. Коли й вона прийшла трохи до себе, мусила також iти що другий день на мотузi попри чорнi мажi татарськi i мусила часом бiчи попри диких конях на ременях пiд ляскiт батогiв i пiд регiт ординцiв. I так ïх тресували по черзi, всiх без рiжницi походження i вiри, i мови, всiх, що породила наша гарна земля, котроï ïï мешканцi не могли оборонити iз-за неладу мiж ними. В одних тi знущання кидали iскру ненавистi, i тi поганiли в душi i на обличчю. Настя не належала до них. На татарських ременях пригадувала собi, що не тiльки ïï мати, але i i нона сама жертвувала себе в хоробi на службу Богу. А потому, коли минула хороба, забула свiй обiт i знайшла собi земного нареченого. Тепер своï терпiння уважала покутою за зломання обiту. Без словечка скарги бiгла попри конi ординськi. А терпiння, яких зазнавала i якi спокiйно зносила, надавали ïï вже перед тим гарному личку якогось ще бiльшого вдохновения. Личко ïï продовжилося й набрало такоï великоï, що аж хороблиноï нiжностi, а очi в болю i терпiнню набрали глибини. Дух ïï pic. i крiпшав в упокореннях, як росте у кождоï людини, котра свiй хрест лучить з думкою про Бога й очищення. Татаре знали вже з практики, кiлько ïх дикоï тресури може видержати кожда сорта живого товару. Для того звичайно не перетягали струни, бо той товар становив ïх багатство. Але не одна з тресованих, оскiльки не погибла, дiставала й кiлька разiв горячки, заки перейшла великi степи Украïни i дiйшла до Криму. До тих останнiх належала й Настуня. Молитвою втихомиряла своï болi й упокорення. В уявi своïй бачила тодi нутро церковцi св. Духа в Рогатинi або катедри св. Юра у Львовi, де вперве побачила свого Стефана. Але часом горячка вiд степовоï жари i знущання доводила ïï до маячення, коли вже лягла на твердiй землi для вiдпочинку. Тодi уперто переслiдував ïï привид Чорного Шляху, хоч замикала очi. В ïï уявi йшла тодi тим шляхом чорна смерть, чума. Iшла висока, аж до хмари, вся чорна, як оксамит, з чорною косою у руцi, на бiлiм кiстянiм держаку. Йшла i смiялася степами Запорiжжя, а все йшла вiд сходу сонця... Настуня вже освоïлася з думкою про все, навiть про чорну смерть на Чорнiм Шляху. Тим часом ïï Стефановi удалося в замiшанню прилучитися до одноï з козацьких ватаг. Незабаром добився вiн до Кам'янця, де його батько мав спiльникiв. З одним з них пiшов Стефан зараз до монастиря тринiтарiïв, котрi займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську вiру, одержить допомогу при викупi своєï судженоï. Але коли почув вiд Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан, — вiдразу зм'як i почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний. Молодий Стефан любив Настуню. Але вiн твердо любив i свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив ïï так дуже, що бачив ïï слабiсть в порiвнянню з латинським костелом. Не розумiв причин слабостi одноï, нi сили другоï, хоч бачив крiпку органiзацiю латинських священикiв, ïх всюди присутнiсть i цiпку зв'язь ïх самопомочi. Як кожда сильна i благородна вдача, так i Стефан не дався б був взяти на нiякi обiцянки нi навiть на сповнення ïх — за цiну опущення своєï церкви. На предложения чужого монаха не вiдповiв нi словечка, хоч чув жаль у душi, що й наша церква не мала такого чина, як тринiтарiï. Батькiвський товариш вiдповiв за нього: — Се син Дропана, купця зi Львова. Нi вiн, нi його батько не схоче даром вашого труду. Тепер i чужий монах не вiдповiв нi слова, тiльки дальше рахував приблизнi кошти викупу. Вийшовши з тринiтарського монастиря, пiшов Стефан подякувати Богу — до своєï церкви бiля самого ринку в Кам'янцi. Довго клячав на ïï кам'яних плитках i молився. А коли вийшов, побачив на церковнiм подвiр'ю подругу Настунi, Iрину, котрiй також удалося втечи серед замiшання, хоч i з iншою ватагою козакiв. Була дуже втомлена i змарнiла. Разом поïхали в дальшу путь — додому. Серед полонянок Настуня здавалася найспокiйнiшою, тому сторожi, дивлячись на неï, часто повторювали Хуррем!, що значило, мабуть, спокiйна, безжурна або ж весела. Дiвчина не могла ïсти татарськоï страви з борошна та кiнськоï кровi, швидко ослабла. I Татарський обоз дiйшов нарештi до Криму. Настуня вперше побачила море. Наступного дня в табiр почали приходити купцi, придивлятися до живого товару. Дiвчину викупив старий турок, купець Iбрагiм зi своïм вiрменським спiльником. Вони побачили надзвичайну вроду Настi й вирiшили пiдгодувати ïï, дати змогу вiдпочити, а потiм продати багатому пановi у Кафi. У Кафi за день продавалося до 30 000 невiльникiв та невiльниць. Там була i християнська церква отцiв тринiтарiïв, що займалися викупом невiльникiв. Iбрагiм та вiрменин здали Настю у спецiальну школу для невiльниць. Там ïй дали змогу покупатися, одягтися як слiд. Опiкуни навiть не впiзнали ïï спочатку, залишилися дуже задоволенi. Мiж багатьма невiльницями були й украïнки. Настя присусiдилася до них, повеселiшала. Дiвчата розповiли ïй, що тих, хто має червону стрiчку, одразу не продадуть, а за цей час, може, родичi дiзнаються й викуплять. Тут за непослух дуже б'ють. Гiрших на вроду дiвчат беруть до важких робiт, ïï ж, наприклад, будуть учити читати й писати по-ïхньому, рахувати, щоб потiм продати як служницю до гарему якогось могутнього пана. Настуня вирiшила добре вчитися у школi, запам'ятати всю науку, в цьому, можливо, й є ïï спасiння. Вона розпитувала в учителiв, у товаришок про все, жадiбно рвалася до знань. Була там i наука, як поводитися з чоловiками — молодими та старими. Настуня помiтила рiзницю мiж учителями. У Абдуллага не було iншого бога, крiм Аллаха, iншоï влади, крiм султана. Вiн був добрiш, приємний чоловiк, але нагадував вола в упряжцi, що крутить один круг. Iталiєць Рiччi в усьому пiдкреслював вагу i значення людськоï думки, винахiдливостi й працi, оптимiзму. Особливо дiвчину вразила розповiдь учителя про те, що на Заходi жiнки займаються i торгiвлею, i наукою, i навiть державними справами. Вона вiдчула (в неволi!) себе людиною. Разом з тим Настуня вiдчувала, що вчитель недаремно ïй усе так докладно розповiдає про змови, iнтриги великих, що має якусь таємну мету. I справдi, якось Рiччi запропонував ïй тiкати з ним на Захiд. Вона була вражена i спромоглася сказати лише, що подумає. Тим часом наречений Стефан зiбрав викуп, приïхав iз польським посольством до Кафи, але нiде не знаходив Настунi, не пiдозрюючи, що вона вiд нього через вулицю. Пройшло два роки. Якось Настя побачила турецькi галери з вiкна своєï кiмнати й почула крики. Помер старий султан, i на престол вступає молодий Сулейман, який, за передбаченнями, буде найвеличнiшим iз султанiв. Було пророцтво й про його дружину — чужинку з великим розумом i великою гордiстю, що принесе багато добра й багато лиха в усiх землях Халiфа. Усiх дiвчат зi школи повезли на ринок у Царгород. По однiй продавали товаришок Настi, i вона зi слiзьми прощалася з ними. Нарештi, обмацавши як рiч, купили й Настуню чорнi слуги якогось багатого дому. Виявилося, що потрапила вона служницею до гарему самого султана. Дiвчина згадала челядь у домi батькiв, пригадуючи, кого вона любила й за що, а кого — нi. Настуню вибрала собi одна з одалiсок султана, i вже на другий день вона почала пiзнавати життя великого гарему, його звичаï, заздрощi, iнтриги й ненависть. Розмови султанських жiнок, одалiсок i служниць крутилися навколо особи молодого султана. Скоро Настi все це набридло. Була весна. Буяли, розливали пахощi рiзнобарвнi квiти в саду султана. Дiвчина привчилася до всякоï роботи й навiть до тихого безцiльного сидiння в передпокоï своєï панi. Увечерi великий вiзир повiдомив панi, при якiй була Настуня, що ïï вiдвiдає падишах. Одалiска пожвавiшала, одягла найкращi шати, прикраси, покропилася дорожчими пахощами. Слугам наказала стояти бiля дверей i не дивитися в очi султану, коли той iтиме. Настi було цiкаво побачити великого султана, перед яким дрижали мiльйони людей i навiть дикi татарськi орди, що нищили ïï край. Ïï серце забилося неспокiйно... Вона скромно стала бiля дверей, обiпершись об Ґрати вiкна, за яким цвiв жасмин, таємничо сяяв мiсяць. Не дивилась на султана, глянула лиш раз. А вiн зупинився, довго на неï дивився, а потiм сказав, щоб пiшла iз ним. Настуня пiшла, супроводжувана злими поглядами своєï панi та заздрiсними iнших. Сулейман був стрункий та високий, з чорними блискучими очима, матово-блiдим лагiдним обличчям, з тонким орлинiм носом, тонкими вустами. У поглядi свiтилися спокiй i розум. Султан помiтив ïï переляк i сказав, що тепер не мусить повертатися до своєï панi, вона сама стає панею. Настуня насмiлилася й сказала, що Коран забороняє мусульманам насилувати невiльниць проти ïхньоï волi. Сулейман дуже здивувався, що вона добре знає Коран, що може вимовляти такi речi. Почав розпитувати, хто вона й звiдки, запропонував стати його одалiскою, але дiвчина сказала, що вiддаватися можна лише коханому. Знову здивувався султан, адже будь-яка дiвчина з його iмперiï мала б це за щастя, не смiла б вiдмовити, а тут якась чужинка, невiльниця... Чим же вiн може ïй сподобатися? Дiвчина вiдповiла, що ïй може подобатися лише той мужчина, який не думає, що має право й може робити з нею, що схоче. Сулеймана розбирали i гнiв, i цiкавiсть. Вiн сказав, що може взяти ïï до гарему як невiльницю. Тодi й матимеш тiльки невiльницю, — вiдповiла Настуня. Султан запропонував ïй владу над усiма його палатами, а вона сказала, що хоче влади над усiма його землями! Той був вражений, заiнтригований, а Настуня вiдчула, що розпочала перший бiй з могутнiм падишахом. IX Пiсля несподiваного знайомства з найвищою особою на всiм Сходi поверталася Настя до своєï службовоï кiмнатки i вiдчула на собi цiкавi, заздрiснi та навiть сповненi ненавистi погляди. Тепер ïй кланялися й слуги, i навiть пани. У кiмнатi чекав сам великий вiзир зi слугами й перевiв ïï до нових, гарно прибраних кiмнат. Угадував кожну думку збентеженоï дiвчини. Вранцi Настя подумала, чи не сон це. Але побачила прекраснi кiмнати, одяг, парфуми, своïх служниць. Султан теж встав з думкою про чужинку — невiльницю. Вона дуже нагадувала йому матiр, що одна — єдина наважувалася говорити йому правду у вiчi, бути й лагiдною, i твердою одночасно. Не знав, що робити, адже чужинка — християнка. Тому покликав ученого Мугiєддина для поради. Той запропонував звернутися до монаха, який прийняв магометанство, щоб прекрасну чужинку повернути у вiру Магомета. Колишнiй отець Iван розказав Настi про Матiр Божу Воротарницю в Iверськiй iконi на святiм Афонi, котра ходить боса по камiнню i прощає людей, якi покаялися. Дiвчина спитала, чи всi грiхи прощаються. Колишнiй монах вiдповiв, що всi, окрiм грiха проти мужа.Тодi Настя сказала, що це грiх проти одноï людини, а як же тодi можна простити грiх проти цiлого народу, проти вiри. I вирiшила поïхати сама до Матерi Божоï Воротарницi спитати поради, хоча жiнок здавна не пускали на святий Афон. X Султан уже знав про бажання Настi, але подумав, що не буде його задовольняти. Коли прийшов до неï, то був вражений ïï красою та спокiйною гiднiстю, яка все бiльше нагадувала йому материну. Султановi здалося, що слуги кланяються бiльше ïй, нiж йому, володаревi трьох свiтiв. Вони вийшли в парк. А всi у великому палацi падишаха вже знали, що то майбутня султанка Мiсафiр, наймогутнiша зi всiх. У парку було тихо й гарно. Молода Ель Хуррем зрозумiла, що тепер розiграється гра, яка вирiшить, чи вона лишиться невiльницею, чи стане наймогутнiшою царицею свiту. Подякувала Сулеймановi за гарний одяг хоч на короткий час. I засмiялася, мовляв, спасибi й за це. Султан спитав, що б вона робила, коли б стала володаркою всiх його земель. Настя сказала, що збудувала б кухню для убогих, лiкарню, баню, школу, бiблiотеку, караван-сарай для подорожнiх та чужинцiв. Сулейман подивувався великому розумовi дiвчини, гiдноï стати султанкою, ïï доброму серцю. Таких розмов вiн не мав iз жодною iз жiнок, i це його захоплювало. Хуррем стало соромно за своï першi з султаном розмови про те, що вона хоче весь його свiт. Вiн же хотiв для неï щось зробити i сказав, що вона може ïхати куди хоче, аби повернулася. Молода невiльниця розумiла, на яку жертву вiн iде, й вiдмовлялася, а султан наполягав. Обох захопила хвиля любовi та щастя, i вони побiгли на берег моря. Попросили у рибалок ïжi, i нiколи ще султановi не смакував так снiданок, як тепер з його коханою. Коли Сулейман спитав Настуню, який подарунок хотiла б отримати завтра, вона попросила, щоб до палацу привезли ïï вчителя Абдуллага, котрий мiг би ïï ще багато чого навчити. А в цей час колишнi власники Настi хотiли з нею побачитися, щоб мати якусь корисну для себе iнформацiю. ïх вигнали з палацу, сказавши, що незабаром весiлля падишаха з Роксоляною Хуррем. Тепер, перелякавшись, вони хотiли якнайскорiше тiкати й сховатися вiд можливого гнiву султана, тим бiльше, що розшукують учителя Абллага. Iбрагiм вирiшує сам пiти до палацу i сказати, де Абдуллаг. XI Вранцi султанськi галери припливли до Святоï гори. Настуня почула дзвони, побачила дерева, що нагадали ïй рiдну землю. Вона iшла в одязi султанського отрока й щиро молилася в душi. Зустрiла монаха — вiдступника, який представив ïï як улюбленого отрока султана. I з'ясувала, що в монастирi не знають про його вiдступництво. Настя милувалася красою Афонськоï гори, розпитувала, хто вибрав ïï на святу обитель. Старець розповiв легенду про Божу Матiр Воротарницю, i з Настунею дiялося щось дивне. Вона запитала, чому турки мають владу в багатьох землях, а ми — нi. Старець сказав, що вiрностi в нас не було, були злi вчинки, i нiхто ïм не опирався! Увечерi прибули до Iверськоï обителi на iншому схилi гори. Заночували в келiях. Настя вiдчула, як ïï серцем оволодiває любов до Сулеймана. Вона не витримала, вийшла на подвiр'я — хотiлося побути ближче до iкони, хоч i чекала кожноï митi окрику, що жiнкам тут не можна. Стала молитися, просити поради. Вийшов i Сулейман. Дочекався, поки вона скiнчить молитву. Потiм пiшли берегом моря. У Настунi в душi боролися любов i вiра. Раптом подув вiтер, йти стало небезпечно. Султан обкутав своïм верхнiм одягом Настю i став молитися. Гримнув грiм, почалася злива. Настя дрижала, але не взяла каптан Сулеймана, щоб не наразити на небезпеку його здоров'я i щоб люди не подумали чого. ХII-ХVIII Гарем занепокоïвся й запалав лютою ненавистю, дiзнавшись, що султан ïде зi своєю невiльницею, на котрiй дiадема iз перлiв. Увечерi ïй пiдкинули собачку з хрестом на спинi i з написом Твiй калим. Сулейман, уперше побачивши сльози Хуррем, пообiцяв суворо покарати кривдникiв. Уранцi вже карали двох євнухiв та одалiску. I Настя пiшла до султана, хоча вход до селямлiку (чоловiчоï половини) жiнкам заборонений, — просила помилування для трьох своïх кривдникiв. Сулейман палав вiд пристрастi, дарував Хуррем прекраснi дiадеми. Потiм послав двох учених сповiстити, що дарує ïй волю. Настя ж вiдповiла, що приймає магометанство. Ученi сказали, що вона, напевне, прийме звичай закривати обличчя перед чужинцями, на що та вiдмовила: про те нiчого не говорить Коран. А ще пiдкреслила, що Коран радить брати одну дружину, а не багато, i вченi боялися, що Хуррем буде боротися з цiлим гаремом, посiє смуту в мiстi i в державi. Готувалися до весiлля. Настуня переживала, чи правильно чинить, що мiняє вiру, але любов перемогла всi почуття. Пройшло бучне весiлля з коштовними подарунками. Але найкращим подарунком стало вiдпущення багатьох украïнських дiвчат — полонянок на волю. Пройшов час, дервiшi оголосили, що коли одна з жiнок султана народить сина в рiчницю здобуття Стамбула, то той син матиме iнакше значення, нiж усi дiти султанськоï кровi. I Хуррем саме в цей день народила сина. Вона сама його тихцем охрестила, як знала. На свято обрiзання Селiма (Стефана, як назвала сина Хуррем) прибуло багато поважних гостей. Давали вистави для народу — показовi боï, танцi на линвах. Тривало це аж три тижнi. Потiм почалися прийоми послiв, учених, просто прохачiв, якi скоро набридли Хуррем. Одного разу прийшов Агмет-баша i попросив велику суму грошей за те, що збе реже таємницю охрещення ïï сина. Хуррем дуже злякалася, вирiшила дiяти, хоча не хотiла, щоб кров була на ïï руках. Вона пiшла до зали Ради Великого Дивану, роз плакалася i сказала, щоб заарештували Агмеда-башу i Гассана, якi ïï оббрехали. Тих одразу ж забрали й стратили, навiть не вислухавши перед смертю. Передбачення про султанку Мiсафiр справджувалися. Ель Хуррем домоглася того, щоб султан мав за жiнку лише одну ïï, щоб вiн дав грошi на побудову величноï мечетi, щоб вона керувала всiм у палацi, навiть побувала на кухнi. По п'ятницях Роксоляна виïжджала до мечетi в золотiй каретi, а обабiч ïï шляху стояла в два ряди убога бiднота, просячи милостинi. Одного разу до неï кинулася вбога жiнка. Це була мати Настунi. Роксоляна взяла ïï в палати до себе, привiтала, розпитала про все й була дуже рада. Звiстка про те, що султанка не стала цуратися своєï вбогоï матерi, додала ïй ще бiльшого авторитету в iмперiï. До Роксоляни зверталися тисячi людей по допомогу, за справедливiстю, i вона з помiчниками намагалася в усьому розiбратися. Султан усе бiльше любив Ель Хуррем, радився з нею, нi в чому не вiдмовляв. Коли пiшов на священну вiйну джiгад, ïï залишив намiсницею Стамбулу. Тодi Роксоляна дiзналася, що є речi страшнiшi за вiйну — заколот у вiйську, i що Сулеймановi довелося потопити в кровi один такий бунт при вступi його на престол. Незабаром у султанки народилися син Баязед i дочка Мiрмаг. Вона постiйно мучиться думкою, що за законами османiв наступником султана може стати лише первородний син вiд першоï жiнки, тобто Мустафа, а не ïï син, i шукає способу усунення того. Пiсковою пустинею Нефуд iшла каравана султанки в напрямi на пiвнiч i пустинею Гамед дiйшла до святоï землi. А як побачила Єрихон, чудове мiсто роз i пальм, серед диких яруг та печер, задержалася бiля криницi Єлисея з солодкою водою. Тут спочила султанка Мiсафiр i вiдси пiшла оглядати глибокi береги Йордану з трьома терасами. А з Єрихону йшла дикими ярами, помiж нагi гори, до Мутесарiфлiку. Серце султанки товклося, мов птичка в клiтцi, то немов завмирало, коли в'ïздила у святе мiсто, котре бачило муки Спасителя. Хвилями не ставало ïй вiддиху. Ще раз, останнiй раз, завагалася на тiй землi, по котрiй спливала свята кров Iсуса, але з упертим смутком в душi вiдкинула вагання. Казала ïхати просто до великоï святинi Омара й роздiлювати милостиню по всiм мiстi без рiжницi вiри: магометанам, жидам i християнам. I була султанка сiм днiв i сiм ночей у святiм мiстi Христовiм. Не спала спокiйно нi одноï ночi. А днями блукала зi своïми дiтьми i з пишним оточенням своïм по всiм городi. Була на горi Голгофтi, була й на Безеттi-Морiяг i бачила всi бiльшi стави Єрусалима, Ель-Батрак, Iсраiн i Сiттi Марям, i Бетесду, i Мамiллю, й Еш-Султана, i численнi цистерни. Об'ïхала обороннi мури, котрi наказав будувати ïï муж, i двiчi переïхала попри дуже сумну й обдерту церкву Господнього гробу, але не вступала до неï. А як переïздила попри Мур Плачу, почула несподiвано з товпи жiнок жидiвських оклик у своïй рiднiй мовi: — О велика панi! Змилосердися над нами!.. Глянула в той бiк. Оподалiк стояла ïï приятелька з Кафи, Кляра, з пiднесеними, мов до молитви, руками. Султанка казала здержати свою лектику i, вся паленiючи на обличчi зi зворушення, вимовила тiльки одно слово: — Кляра! — Настуню! — вiдповiла несмiливо ïï товаришка зi школи невольниць. — Чи не погордиш мною? — Чого б я мала гордити? Прийди до мого помешкання бiля Гарам еш Шерiфу! — Знаю, знаю! — вiдповiла врадувана Кляра, глибоко кланяючись разом з оточенням своïм. Ще того дня приняла ïï султанка разом з великою депутацiєю євреïв, котрi просили полекшi в доступi до свого Муру Плачу. Султанка зараз наказала не робити ïм нiяких перешкод, а закликавши сина свого Селiма, сказала до нього при депутацiï: — Може, ти матимеш колись з волi батька владу намiсника у сiм святiм мiстi. Не забудь тодi подарувати жидiвському народовi бодай сей Мур Плачу в Єрусалимi. Опiсля вiдiйшла з Клярою до своïх кiмнат i довго говорила з нею та тiшилася ïï долею, бо Кляра оповiла ïй, як по двох лiтах невольництва купив ïï поважний i добрий єврейський купець з Єрусалиму та взяв за жiнку. В недiлю рано дзвонили дзвони в християнських церквах Єрусалиму й опускала святе мiсто султанка Мiсафiр. Мiсто муки Спасителя мало сiру — сiру краску, тiльки де-не-де виднiла зелень деревини. Султанка ïхала в лектицi назустрiч кривавим подiям, якi мала викликати. В нутрi серця свого мала завзяту певнiсть, що осягне свою цiль, хоч би прийшлося ïй прибити на хрест муки два народи, свiй i свого мужа. А над Юдейськими горами, що стрiмко спадають до Мертвого моря, сходило тодi сонце, й побожнi мослеми, лицем оберненi до Мекки, розпочали азан, молитву свою. Так вiдбула султанка Роксоляна свiй другий гаддж. А третiй гаддж вiдбуде до всевiдучого Бога, коли небо розколеться, i коли звiзди розсипляться, i коли води змiшаються, гiркi з солодкими, i гроби обернуться, i коли Бог зажадає рахунку вiд усеï тварi, що має образ i подобiє духа Його. Бо коли незнищимий жаден атом порошини, то мусить бути безсмертний i дух людини. I коли вiчно дiлає кождий рух вiтерця, то мусять вiчно дiлати i наслiдки наших дiл. I тому кождий з нас вiдбуде великий гаддж до Творця свого. Iсторична повiсть О. Назарука розповiдає про унiкальний випадок в iсторiï, коли жiнка — полонянка, християнка, стала дружиною наймогутнiшого султана Оттоманськоï iмперiï Сулеймана Пишного, вплинула на долю не лише багатьох людей, а й цiлих народiв та держав. В iï образi поєдналися любов i ненависть, нiжнiсть i мужнiсть, доброта i жорстокiсть, державний розум i дрiбна пiдступнiсть.

Метки Роксоляна, ОСИП НАЗАРУК, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Роксоляна


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация